Все 'соціальне' - для нас якийсь фетиш, якому ми покірно поклоняємося. Будь-яке, навіть найбільш безглузде і згубне для країни рішення нормально сприймається суспільством, якщо воно приймається заради 'соціального блага'. Але при цьому мало хто замислюється, що конкретно стоїть за 'соціальним захистом', 'соціальною підтримкою', 'соціальними пріоритетами'. А історія тут як в анекдоті: ми все робимо для людей, але ніхто ж не казав, для яких людей... От і виходить, що в реальності саме бідне населення України отримує лише третину від того, що витрачається на нібито соціально незахищених.

'Національний гібрид' соціального захисту

Підтримка найбідніших верств населення повинна бути основною метою соціального захисту. Це той інструмент, який зобов'язаний не дати людині втратити свою соціальну гідність, повинен убезпечити від 'пастки бідності' і не допустити, щоб людина від відчаю пішла на злочин. У розвинених країнах з ринковою економікою соціальний захист - це невід'ємна частина загальної системи стимулів. Адже для повноцінного розвитку країни в ринкових умовах потрібна прозора, чесна і навіть жорстока конкуренція, яка відкриває шлях до успіху найталановитішим і найбільш працездатним. Проте убогість і розпач не повинні бути єдиною альтернативою успіху! Тому всі цивілізовані країни створили 'запобіжні механізми', які тимчасово підтримують людей, що зазнають матеріальні чи іншого роду труднощі. При цьому важливою умовою підтримки за рахунок суспільних грошей є обов'язкове повернення до активної трудової діяльності (утриманство ніхто не вітає).

Тим часом в Україні історично склалася дещо інша система соціального захисту, якийсь 'національний гібрид', який складається зі старої системи стимулів радянської номенклатури - пільг і надбудови, створеної за час незалежності для захисту нужденних громадян від негативу перехідного процесу, - адресної соціальної допомоги. Ці частини 'гібрида' не доповнюють одна одну, не мають спільних цілей і навіть створювалися виходячи з принципово різних концепцій. Їх тільки умовно можна назвати частинами одного цілого.

Пільги в нашій країні чомусь сприймаються як щось соціальне. Але правда полягає в тому, що пільги за своєю природою не мають ніякого відношення до підтримки найбідніших верств населення. У радянські часи, коли сповідувалася тотальна матеріальна рівність, керівництво СРСР винайшло ні на що не схожу систему стимулювання лояльності громадян... без грошей! Адже треба ж було якось виділяти 'більш рівних' серед рівних? Так і з'явилася на території сучасного СНД по суті унікальна система пільгового стимулювання радянських людей. 'Найсмачніші' пільги надавалися радянській номенклатурі, однак паралельно пільгами також користувалися ветерани війни, Герої Радянського Союзу, Герої праці та інші заслужені громадяни.

Після розпаду СРСР українське керівництво залишило стару систему номенклатурних стимулів без змін. Можливо, щоб якось захистити населення від тотальної бідності. Хоча, скоріше за все, справа була зовсім в іншому: просто нове/старе керівництво країни, будучи основними користувачами пільг, навіть не уявляло собі, як може бути по-іншому.

З часом економіка частково перейшла на ринкові рейки і відновила своє зростання. Стара радянська еліта знайшла своє місце в ринкових умовах. Більшість колишніх номенклатурників перетворилися на респектабельних бізнесменів та депутатів. Однак пільги так і залишилися невід'ємною складовою їхнього життя. Більше того, пільги почали ще більше розростатися на хвилі популістських настроїв!

Очевидно, що пільги не могли повноцінно виконувати своє 'соціальне' завдання (не для того їх створювали), тому в середині 90-х український уряд задумався, власне, про бідних і соціально незахищених громадян. Були створені принципово нові механізми соціального захисту, які орієнтувалися саме на допомогу людям, які опинилися за бортом бурхливого перехідного процесу. Зокрема, на етапі лібералізації енергетичних цін в 1995 році для населення була створена програма житлових субсидій, а після кризи 1998 року - досить успішна програма допомоги малозабезпеченим сім'ям.

Тим не менш, незважаючи на масштабну роботу зі створення нових механізмів соціальної допомоги, система соціального захисту залишається малоефективною. Тільки третина всіх соціальних видатків насправді потрапляє в руки 20% найбідніших громадян. А мова йде про десятки мільярдів гривень громадських грошей. У 2011 році на соціальний захист і соціальне забезпечення держава витратила близько 10% всіх витрат консолідованого бюджету (43,8 млрд. грн., не включаючи витрат на соціальний захист пенсіонерів).

Без урахування доходів ...

У чому ж проблема? Як так виходить, що зовсім бідним українцям дістається лише близько 30% їм призначеного? І чому у нас на заможних громадян 'розпорошується' 70% соціальних витрат, тоді як, приміром, у тій же Грузії марнотратство набагато менше - 'витік' становить усього лише близько 35%?

Відповідь на подив проста - в Україні пільгові послуги і більшість адресних соціальних програм надаються без урахування доходів цих самих 'соціально незахищених' громадян. Так, в 2011 році лише 25,6% загальних видатків бюджету на соціальний захист та соціальне забезпечення виплачувалося з урахуванням матеріального стану. Решта коштів йшли на підтримання пільгових механізмів або виплачувалися на підставі соціального статусу. Звідси і виникають ситуації, коли депутат оформлює свої резиденції як депутатські приймальні і не платить ні копійки за комунальні послуги (напевно, теж матеріально незабезпечений) або мати-одиначка на шикарному Infiniti отримує від держави допомогу 200-300 грн. для того, щоб залити в бак трохи бензину.

Але, може, не все так погано? Адже серед тих же пільговиків дуже багато дійсно малозабезпечених.

Давайте розберемося по порядку і не будемо плутати м'яке і тепле. Пільги - це не інструмент соціального захисту, це рудимент радянської системи стимулів. На сьогоднішній день пільги себе віджили. На пострадянському просторі Україна - єдина країна, яка до цих пір підтримує настільки масштабні пільги і боїться з ними попрощатися. В основному пільги отримують не найбідніші громадяни. Приміром, лише 12% пільг на комунальні послуги дістаються 20% найбідніших українців.

Крім того, пільги - надійне джерело корупційних відносин. Ніхто і ніколи повноцінно не враховував вартість пільгових послуг (і навіть кількість пільговиків), тому компенсацію витрат за пільгові послуги проводять 'на око' і за домовленістю - на підставі досить приблизних нормативних оцінок. Очевидно, що ніхто з бюрократів ніколи не буде виступати за скасування такої зручної системи.

Ще одна важлива деталь: пільги за своєю суттю 'безрозмірні', і це дуже подобається українським політикам! Їх можна обіцяти в необмеженій кількості, але скористатися пільгами зможуть тільки ті, хто має доступ до самих пільгових послуг. Наприклад, ветеран війни, який проживає в сільській місцевості, не завжди має можливість користуватися централізованим опаленням, не кажучи вже про поїздки на міському комунальному транспорті або гідному санаторному лікуванні.

Ось і виходить, що пільги мають відношення до чогось 'соціального' тільки умовно. На поточний момент, на жаль, це більше інструмент 'розпилення' громадських грошей, ніж механізм захисту 'скривджених і знедолених'.

Трохи краща ситуація з так званими адресними програмами, створеними за роки незалежності. Але і тут тільки 37% виплат здійснюється з урахуванням доходів, тому навіть нові інструменти підтримки не завжди допомагають тим, кому це дійсно потрібно.

Що робити і навіщо щось змінювати?

Рецепт поліпшення ефективності використання соціальних витрат досить простий. Як у багатьох країнах, потрібно в тому чи іншому вигляді без винятків враховувати доходи і матеріальне становище громадян, що претендують на підтримку за рахунок суспільних грошей (у тому числі пільгову). У Грузії за рахунок такого механізму вдалося направити на потреби найбідніших громадян 65% соціального бюджету.

Але чи потрібно щось змінювати? І навіщо це робити? Адже може вийти, як завжди...

Ви ніколи не замислювалися, чому у нас настільки жахливі комунальні послуги? Недофінансування, скажете ви. Не все так просто! У комунальників просто немає стимулів якось покращувати свою роботу, і соціальна політика в цьому відіграє не останню роль. Значна частина доходів комунальних підприємств - це компенсація за надання пільгових послуг. Навіщо транспортному комунальному підприємству оптимізувати/покращувати/вдосконалювати, коли пільговик 'з'їсть' все, що йому запропонують, а гроші поверне бюджет на підставі нормативів (наприклад, один пільговик, на 1 кв. м тролейбуса, на кілометраж маршруту)? І не важливо, їхав цей пільговик на тролейбусі чи ні.

Вас ніколи не турбувало, що, залишившись без джерел доходів, вам потрібно буде виживати на мізерну (в рази нижчу, ніж офіційний прожитковий мінімум) соціальну допомогу? Адже навіть якщо ви пільговик і отримуєте пільгових послуг на 50-100 грн. (просто приємне доповнення до сімейного бюджету), вам не вдасться вижити тільки на пільги, якщо доведеться втратити основні джерела доходів. Але ж саме ці 50-100 грн., розкидані серед не таких вже й бідних людей, і є основною причиною мізерної підтримки дійсно злиденних!

Що вже говорити про резонність сплати податків! Навіщо вкотре вичавлювати з себе додаткові кошти, приносячи свій розвиток на вівтар 'соціальності' (або сплачуючи за кожен товар на 20% більше через ПДВ), якщо 2/3 сплачених грошей - це 'втрати в мережах'? Може, з урахуванням таких втрат легше буде прямо допомагати бідним громадянам у своєму місті, селі чи районі? Все-таки 70% за посередницькі послуги - це якось забагато... і навіть непристойно!

Так що? Залишаємо все, як є?

Володимир Дубровський